Сервер Мустафаєв: «Якщо ти кримський татарин, мусульманин, значить, ти вже «у списку»

Сервер Мустафаєв: «Якщо ти кримський татарин, мусульманин, значить, ти вже «у списку»
26.02.2018
Оцініть статтю: 
(109 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

Кримський громадський активіст Сервер Мустафаєв улітку 2016 року разом із ще декількома співвітчизниками-кримськими татарами стояв біля витоків громадського об’єднання «Кримська солідарність». Сьогодні він один із його координаторів. Найчастіше Мустафаєва можна побачити під якимось судом, на черговому обшуку або в банку з відрами, наповненими десятирублевими монетами.

В бесіді з Іллєю Тарасовим ‒ журналістом видання Крим.Реалії Сервер Мустафаєв розповів, як історична пам’ять його народу пов'язана з «Кримським марафоном», яку роль у ненасильницькій боротьбі відіграє релігія, чому в Криму всі вивчили 51-ту статтю російської Конституції і чи підуть кримські татари на майбутні вибори президента сусідньої Росії.

Розкажи, як вам вдалося зібрати таку суму грошей під час «Кримського марафону»?

‒ Нас приємно вразили результати другого «Кримського марафону». За період трохи більше місяця ми змогли зібрати приблизно 2 млн рублів (950 тис. гривень ‒ ред.), і це тільки в межах Криму. У «марафоні» взяли участь не менш ніж 100 тис. осіб. На акцію відгукнулися практично в кожному другому домі. Навіть більше, збір коштів досі триває, хоча ми й оголосили про закінчення «марафону». Кожен поспішає взяти в ньому участь. Сьогодні зібрана сума повністю перекриває всі штрафи, навіть більше: утворюється певний фонд на майбутнє, тому що ілюзій ніхто не плекає. А з кінця лютого, а може, й на початку березня ми почнемо масово оплачувати ці штрафи.

Чому силовики вибрали тактику «бити рублем»?

‒ Коли існує стійка думка, що «гроші вирішують все», думаю, логіка силовиків була така: ми поставимо його (активіста ‒ ред.) у скрутне фінансове становище, й він буде змушений відмовитися від своєї мирної боротьби. Як мінімум на деякий час, поки не почне заробляти чималі гроші на оплату штрафу. До того ж не завжди можна знайти роботу, якщо за тобою тягнеться слава борця з несправедливістю.

Раніше влада думала, що активістів можна буде приборкати адміністративними арештами. Як бачиш, усе вийшло з точністю до навпаки. Після тижня відсидки люди виходили героями, й це підштовхувало їх до ще більшої активності.

З чим ти пов’язуєш успіх «Кримського марафону»? Два мільйони рублів за місяць ‒ це певним чином рекорд.

‒ Кримські татари ‒ це народ-дисидент, який багато пережив на своєму історичному шляху. Для молодого покоління сьогоднішня реальність ‒ щось нове, ми про таке тільки чули від наших дідусів і бабусь. А сьогодні самі переживаємо це ‒ репресії, неправдиві звинувачення. Звісно, ми згадали, як старше покоління намагалося боротися з несправедливістю. Сьогодні це все той же мирний протест, тільки в новому форматі. Я думаю, багато в чому успіх «марафону» ‒ це історична пам'ять народу про ненасильницьку боротьбу.

Усе більша кількість людей у Криму просто стала усвідомлювати, що прийти можуть і за ними?

‒ За перші кілька років російської дійсності в Криму пропаганда намагалася подавати репресії під соусом боротьби з окремими людьми, у яких «неправильні» політичні або релігійні погляди. Але сьогодні у нас у Криму десятки, а то й сотні прикладів, коли переслідувань зазнають абсолютно різні, може, в чомусь навіть не згодні один з одним люди. Відповідно, з’являється усвідомлення, що це проблема не окремих людей, а цілого народу. Люди бачать, що (російські силовики ‒ ред.), закінчивши з одними переходять на інших. У результаті під цей каток можеш потрапити й ти. Люди стали розуміти: якщо залишатися осторонь, то коли прийдуть за тобою, встати на захист буде нікому.

Зараз кримські татари показують дивовижний приклад витримки. Але чи надовго цього вистачить? Наскільки великий у вас запас міцності?

‒ Так, це складно. Одна справа ‒ спостерігати диктаторські режими десь далеко, інша річ ‒ відчувати це на собі. Визирати щоранку у вікно, непокоячись, чи не прийшли вже до тебе, постійно ходити з думкою, чи не стежать за тобою. Але ж це доля не окремо взятих людей. Якби боротьбу з несправедливістю вели одні й ті самі люди, рано чи пізно вони б зламалися. Те, що раніше робили п’ять людей, сьогодні роблять десять, завтра робитимуть сто. Звучить пафосно, але люди це бачать, їх це дуже надихає на роботу, допомогу, взаємовиручку.

Пасіонарність людей зараз на піку, чи це ще не межа? Або, може, навпаки ‒ хтось вже виснажився?

‒ Серед тих, хто в боротьбі з першого дня, втому можна спостерігати. Все-таки понад три роки жити у ритмі, коли втрачені день і ніч, коли забуте поняття «вихідний» ‒ складно. Але якщо в цілому говорити про народ, то я вважаю, що до піку активності ще далеко. Йдеться не тільки про «марафон», пікети, громадянську позицію. Багато речей ми можемо навіть не помічати. Коли, наприклад, приїжджають за 100 кілометрів, щоб допомогти родині політв’язня з ремонтом, допомагають продуктами, просто телефонують підтримати словом.

І все ж, чи є у кримських татар больові точки?

‒ Усі розуміють, що будь-яка активність, зрештою, може привести тебе до в’язниці. Це тяжко усвідомлювати. Але, з іншого боку, багато хто вже зрозумів, що якщо ти не лізеш в політику, це не означає, що вона не залізе до твого дому. Спостерігаючи рівень репресій, людина розуміє: рано чи пізно до неї теж можуть прийти. У чомусь звинуватити ‒ це не проблема, хоч у злочинах твого дитинства. І тут виникає важливий момент: до мене прийдуть, коли я займав позицію «моя хата з краю» чи коли я був на «передовій»?

Люди стають релігійнішими, повернулася практика колективних молитов-дуа. З чим це пов’язано?

‒ Думаю, це властиво будь-якій людині ‒ у літаку, що падає, або на кораблі, що тоне, не буває атеїстів. Так само й тут. Коли прийшла реальна загроза для всього народу, люди неминуче починають виявляти побожність і звертаються за допомогою до Бога. Намагаються в релігії знайти вирішення складних проблем, з якими вони зіткнулися.

Релігія ‒ це справа особиста, а в Криму навпаки, ми спостерігаємо, коли релігія починає відігравати соціальну роль. Все ті ж дуа, наприклад.

‒ Релігія знайшла спільний знаменник, тому що й проблема-то спільна в усіх. Із кожним новим днем ми все більше переконуємося: якщо ти кримський татарин, мусульманин, значить, ти вже «у списку». Решта ‒ питання часу. Сьогодні весь світ говорить про Крим, але хто тут, на місці, може реально змінити ситуацію? Який юрист або закон може зупинити ув’язнення з величезними термінами? Тому люди почали певним чином сподіватися на Бога.

Ти стояв біля витоків «Кримської солідарності», за два неповні роки ви виросли з невеликої ініціативи в повноцінну мережу громадських активістів, журналістів, юристів. Із чим ти пов’язуєш такий швидкий успіх?

‒ Я вважаю, це заслуга нашого народу. Не має значення, яка це ініціатива ‒ в будь-якому разі народ став би на захист своїх прав. Колись це були ініціативні групи, сьогодні «Кримська солідарність». Думаю, головна роль «Солідарності» в тому, що вона стала каталізатором пробудження, все інше ‒ це вже робота народу.

«Кримська солідарність» стала впізнаваною за межами Криму?

‒ Безумовно, ми відчуваємо підтримку з боку материкової частини України й навіть із Росії. Важливу роль у цьому відіграли ЗМІ та окремі журналісти, які систематично висвітлюють ситуацію на півострові. А що стосується впізнаваності… останнє засідання «Солідарності» в Судаку, яке силовики спробували зірвати, добре це ілюструє. Тоді я остаточно переконався, що нас почали помічати.

Напевно, ви потім аналізували цей візит російських силовиків. До якого висновку ви дійшли, чому вони почали так реагувати?

‒ Нам здається, що силовикам чим далі, тим більше не подобається робота «Солідарності» щодо висвітлення ситуації в Криму. Ми ж на своїх засіданнях, у стрімах з-під судів не говоримо: «Ось, ми хороші, а вони ‒ погані». Ні, ми лише говоримо: подивіться на ситуацію об’єктивно, цього буде достатньо, щоб зрозуміти упередженість влади до кримських татар. Окрім того, на таких зустрічах люди підвищують свою юридичну грамотність. Це обернулося тим, що про 51-ту статтю сьогодні знає кожен. (У Конституції Росії, дію якої Москва насаджує в окупованому українському Криму, стаття 51 передбачає, що ніхто не зобов’язаний свідчити проти себе самого, свого чоловіка чи жінкиі близьких родичів – ред.)

У мене напрошується висновок у зв’язку з цим: активісти стають підкованішими, російські силовики ‒ зухвалішими в своїх діях. Отже, протистояння посилюється. Це так?

‒ Зараз силовики «Кримську солідарність» і громадянський активізм намагаються зробити небезпечними, токсичними для звичайних людей. Показати, що за це теж будемо переслідувати, обшукувати, садити. Звісно, є ризик, що люди можуть подумати: оскільки це небезпечно, тоді давайте придумаємо інші варіанти ненасильницького спротиву. Але в тому-то й суть, що не потрібно винаходити велосипед ‒ якщо ми вибрали такий шлях, значить, треба ним іти. Навпаки, якщо сидіти вдома й мовчати, тоді ми своє відспівали. Тому що другий раз «прокинутися» буде тяжко.

Страхи з приводу «сидіти вдома й мовчати» ‒ реальні чи гіпотетичні? Я не спостерігаю, щоб хтось сидів удома й боявся. Але можу, звісно, помилятися.

‒ Я думаю, такі думки все ж можуть у голову людям проникнути. Тому я хочу сказати: якщо все ж хтось про це почав замислюватися, нехай спочатку зважить усі «за» й «проти». Тому що це як у знаменитій фразі Черчилля: «Якщо між війною та ганьбою вибирати ганьбу, то отримаєш і війну, й ганьбу». Але це все ж більше гіпотетичні ризики. Я вже переконався, що на зміну одним прийдуть інші. Заарештували десятьох ‒ вийшли сто.

Ти згадав національний рух кримських татар. Уже потім, аналізуючи це явище в історичному ключі, заговорили про унікальний приклад ненасильницької боротьби народу з тоталітарним режимом. У вас зараз є відчуття, що ви робите історію, чи все ж за повсякденністю цього не помічається?

‒ Цілеспрямовано ніхто про це не думає, не думки про історію штовхають людей на боротьбу. Але якщо зупинитися й замислитися, що відбувається навколо, які дні переживає твій народ, то приходить усвідомлення, що ті, хто виступає в судах, сидить у в’язницях ‒ це нові дисиденти. Все ж оцінку людям і подіям даватимуть пізніше. Сьогодні розмова не про це. Сьогодні є загроза, вона досі над головою, її треба вирішувати.

Коли говорити про загрози, напрошується питання про діалог із владою. Триває четвертий рік анексії. Як ти думаєш, чому досі не вдалося досягти хоч якихось компромісів із можновладцями?

‒ Вести діалог варто лише в тому разі, коли друга сторона чує тебе й має реальні важелі ухвалення рішень. Але коли все це номінально, і влада ‒ лише «так звана», то це не діалог, а утопія. Ну й у цілому, ми не можемо поступитися своїми принципами та цінностями в обмін на туманні перспективи свободи, спокою та хорошого життя.

Не можу обійти стороною майбутні вибори президента Росії. Чи підуть кримські татари голосувати?

‒ За всіх розписуватися не беруся, звісно. Але як можна говорити про сприйняття тієї чи іншої влади, коли можновладці роками не розслідують справи Решата Аметова, Ервіна Ібрагімова, коли за розмови на кухні кидають на 15 років до в’язниці? Що стосується влади в Криму, то її представники, навіть з-поміж кримських татар, ще недавно говорили про себе як про борців за інтереси народу. А деякі й продовжують так говорити сьогодні. Але минуло вже достатньо часу, щоб кожен показав своє справжнє обличчя. Для народу зрадники та колаборанти стали явними. Знаючи все це, пересічна людина говорить: «Ні, я не можу взяти до рук бюлетень, не пам’ятаючи при цьому, що відбувається з моїм сусідом».

Як буде розвиватися ситуація після 18 березня (день виборів президента Росії)? Репресії посиляться, підуть на спад?

‒ Найімовірніше, краще не стане, на жаль. Хоча після виборів на носі Чемпіонат світу з футболу (в Росії – ред.). Це теж така подія, яку влада не хоче замащувати гучними арештами. Сезон «урожайних» арештів та ув’язнень зазвичай припадає на осінь. Ми, звісно, не впадаємо у відчай з цього приводу, але ілюзій уже ніхто не плекає.

Ти говориш, що ілюзій ніхто не плекає. Це означає, що люди поступово почали звикати до нинішньої реальності в Криму? Це загартовує чи роз’їдає?

‒ Тут усе залежить від правильно розставлених пріоритетів і цілей. Якщо ти розумієш, навіщо ти ведеш мирний протест, то це тільки додає тобі сил і впевненості у своїй правоті. Не виключаю, що когось картина повсякденних репресій роз’їдає, ламає, змушує відійти в бік. Як би там не було, але різниця між 2014–2015 роками та 2018 роком колосальна. Якщо тоді багато в чому панувала розгубленість, то сьогодні ми точно знаємо, що нам робити, коли тебе зупинили люди на дорозі, коли вранці прийшли з обшуком, як поводити себе на допиті. Мені хочеться вірити, що в цій репресивній реальності є й позитивні моменти. Люди зрозуміли, що це ще одна епоха, сторінка народу ‒ її треба належним чином пройти.

 
Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.